Понеділок, 21.08.2017, 02:44
Вітаю Вас, Гість
Головна » 2015 » Травень » 22 » ПАМ’ЯТАТИ – ЗНАЧИТЬ ЖИТИ!
21:43
ПАМ’ЯТАТИ – ЗНАЧИТЬ ЖИТИ!
Мир – це те, що нам подарували наші діди й прадіди. Подарували ціною власного життя, собою затуливши його від фашистської чуми. Ми зобов’язані пам’ятати про це все життя, пам’ятати не заради минулого, пам’ятати заради майбутнього. Бо недарма мудреці кажуть: «Трагедії історії не повторюються до тих пір, поки пам’ять людська є живою».
Все далі й далі в глиб історії віддаляються від нас страхітливі роки голодомору 1932-1933 років, масових політичних репресій 1937-1938 років та Великої Вітчизняної війни. Скільком тисячам людей того часу закарбувалися вони жахом і будуть жити в пам’яті нащадків. А щоб не повторилося, слід розповідати, засуджувати, не допускати варварства і геноциду. Святий обов’язок сучасних і прийдешніх поколінь – не забути, якою ціною здобуто Перемогу.
З кожним роком живих свідків стає все менше і менше. Але ці дідусі та бабусі пам’ятають у подробицях, гірких подробицях свої молоді часи життя. До одної з таких ми завітали, звати бабусю Іванченко Дарія Карпівна (народилась 15 жовтня 1920 року), яка пережила голодомори 1930-х років, лихий 1937 рік та стала учасником Другої світової війни, її почесно називають «Мати-героїня». Зрозуміло, що їй було дуже важко згадувати ці часи, адже все було на її очах.
Народилася Дарія Карпівна у селі Варварівка, де проживали її батьки. Говорила бабуся: «В ті роки люди самі хазяйнували. Землю обробляли вручну, тоді техніки не було. Тримали підсобне господарство. Тяжко працювали від зорі до зорі, трудились і хто більше трудився був багатший і його називали куркулем, бо він мав більше господарство. А коло господарства, як ми всі знаємо, треба було робити. Тоді в телевізор не сиділи і не дивились, бо його не було, не вистачало часу ні літом, ні зимою».
Розповідала, що в 1930-ті роки у державі розпочався великий перелом, який супроводжувався знущанням над людьми, котрі робили біля землі, адже іншого нічого не знали. Тоді роки були урожайні, все було, що Бог послав. Батько Дарії Карпівни жив ні погано, ні добре, працював у розправі – ділив людям землі, пізніше пішов у колгосп працювати то помічником, то бригадиром, то наставником.
Досі уявляю перед очима картини голодомору, які розповідала мені бабуся. Під час голодомору тринадцятирічною дівчинкою Дарія Карпівна доглядала дитину сестри, яка працювала кухарем у Новгородці. Будучи підлітком, відчула на собі, що таке голод: коли немає що їсти, і тобі ніхто не допоможе. Ми можемо тільки уявити, що пережили наші предки, адже, на щастя у нас немає такого, як було тоді. Важко повірити, що в Україні раптово зник хліб і люди залишилися без жодної зернини у врожайний 1932 рік. Українці вимирали цілими родинами і селами. До людських будинків, як розповідала бабуся, вривались бійці продовольчих загонів чи інші, які були на чолі із головою Шрамко, та забирали все, не залишали ні крихти, ні зернинки. Різними спробами люди хотіли врятувати своє життя: вони закопували зерно, картоплю у землю, ховали у пазуху та у більшості сімей знаходили схованки і забирали їх. Від голоду люди втрачали розум, помирали прямо на вулиці. Отак помаленьку жили, трудились, не було кому допомогти. У чотирнадцятирічному віці Дарія ходила з мамою і працювала на ділянці, там давали щось і поїсти. У 1938 пішла заміж, жила разом із свекрухою, яка навчала її всьому: мазати, прясти, шити. Свекруха була доброю жінкою, допомагала з дітьми. До 1940 року працювала їздовою, а під час війни – на полі, сапала.
Війна лягла тяжкою ношею на плечі жінок і старих людей. У жовтні 1943 року зелене село, що стояло над мілководною річечкою, притихло і завмерло від незнайомого гелготу вояків у чорній уніформі і від гуркоту військової техніки. Дарія Карпівна говорила, що вони завжди як починалась стрілянина ховались у погребі: «Пам’ятаю і цього разу теж, чули крики німців, залпи і вибухи снарядів. Було дуже страшно чути це все, ми не знали, чого чекати, не бачили того, що там діється. Але молились, молились всі: і дорослі, і малі діти». Оповідала, що різні були солдати гітлерівської армії, одні – нелюди, а інші – звичайні люди, які ненавиділи війну і хотіли скоріше вернутися до своїх сімей. Багато полягло і наших воїнів. Загиблих солдат звозили підводами до так званої Товстої могили, декого з яких навіть упізнати не можна було, у багатьох із них, знаходили капсули з прізвищами.
У 50 років вийшла на пенсію і до 80 років проживала у своєму рідному селі, а потім переїхала у місто Долинська, до дочки. Тоді нестерпно важко було всім – і старим, і малим, і солдатам, і їх близьким, але, не дивлячись ні на що, бабуся і досі має милу посмішку та радіє кожному прожитому дню, під своїм материнським крилом має вже дев’ять онуків, дев’ять правнуків і чотири праправнуки.
Жорстким випробовуванням для усіх людей стали голодомор 1932-1933 років, Друга світова війна, не оминув і голод 1946-1947 років, репресії та знущання. Неймовірний жах охоплює, коли розумієш: тисячі, мільйони людей гинуть через якесь непорозуміння, через те, що люди не змогли домовитись із людьми!
Для нас, нині живущих, подвиг військового покоління – це абсолютний еталон служіння ідеалам свободи, справедливості та добра – це суміш печалі й радості, пов’язаних зі спогадами буремних років війни, з весною, народженням та розквітом нового життя. Війна – це страшно, це кров, біль, смерть, страждання. Війна – це наша спільна пам’ять. Пам’ятати – значить жити.

Ольга УДОВИЧЕНКО,
завідувач відділу пам’яткоохоронної справи.
музею історії Долинського району
Категорія: Новини села | Переглядів: 252 | Додав: Admin