Вівторок, 17.10.2017, 09:40
Вітаю Вас, Гість
ВАРВАРІВКА — село Долинського району Кіровоградської області, розташоване на річці Бокова, за 35 км на північний схід від районного центру і за 28 км від залізничної станції Куцівка. Сільраді підпорядкований населений пункт Новомосковськ.
Території, на яких розташоване село Варварівка, входили в склад Дикого Поля - частини Великого Степу, де тисячоліттями кочували різні народи і племена, про що свідчать чисельні кургани - поховання кочової знаті, археологічні знахідки, старі карти тощо.
Останній відомий період економічного розквіту і градобудування - 2-га пол. XIII - поч. XV ст. - під час входження цих територій в найбільший в історії людства вільний економічний простір в складі Великої Монгольської Імперії - від Тихого Океану до р. Дунай, а згодом в її найбільшій частині - Улусі Джучі (Золотій Орді) від м. Ургенч до Дунаю. Інша назва території - Задніпровські Місця або Задніпров'я.
Початок заселення. XVIII сторіччя
Задніпров'я увійшло до Російської імперії 1732 року. Від тоді заселення цього регіону відчутно пожвавилось на поч. XVIII ст. вихідцями з Гетьманщини та «Польської України». Після Бєлградського миру 1739 року всі ці землі увійшли до складу Миргородського та Полтавського полків.
З поч. XVIII ст. на території р. Бокової біля земель майбутнього села були козацькі зимівники козаків Бугогардівської паланки Запорожської Сечі (1734–1775) - Івана Одновола і Івана Коваля, які згодом зустрічаються, як жителі слободи Варварівка.
1754 року утворений Новослобідський козацький полк (існував упродовж 1754-1764 р.р.) з відселених козаків з Нової Сербії, українських переселенців з Гетьманщини і правобережжя. В нього ввійшли землі майбутнього села Варварівка.
22.03.1764 р. з Новосербії і Новослобідського козачого поселення сформована Новоросійська губернія. Формування козачого поселення було реорганізовано у Єлисаветградський пікінерський полк у складі Новоросійської губернії.
"Було це за часів батька Хмеля, а може і раніше, коли обабіч старого торгового трактиру, чумацького шляху і довкола численних витоків степової річки Бокової, скільки око сягало, простяглось так зване Дике Поле. Ще тоді, коли плеса і заплави Бокової кишіли рибою, а в дібровах і байраках водилося всілякої дичі видимо-невидимо. Степову тишу і хор пернатих вряди-годи порушував хіба що тупіт копит, коли до якогось зимівника підкрадалась вовча зграя татар і в погоні за нападниками з гиком проносилась сотня бравих запорожців. Поміж дуплистих верб, двометрових стріл жовтавого дев’ясилу, духмяного звіробою і ніжних волошок у ту сиву давнину на берегах Бокової появились поодинокі хати-мазанки. Довкола них тулились втікачі з панської неволі і безземельна голота з-за Збруча. Південніше, неподалік двох глибоких балок, що хрестоподібно впиралися в Бокову, виднілися чепурні оселі з лозовими парканами і перелазами. За вигоном і довкола яру літні чоловіки і підлітки в широких шароварах і вишиванках пасли табуни коней і отари овець. Віддалені на десяток верст острівці хат з роками розростались і перетворилися в чи не найбільше в окрузі село на десять сотень. Кожна з них не переставала переконувати, що саме від неї започаткувалась Варварівка. З поміж найпоширеніших легенд і переповідок виділялись дві. Мешканці північної околиці, яку навкіс перетинав чумацький шлях, переконували, що першою поселенкою в них була вдова Варвара Задоя. Від неї, запевняли, пішла назва села. Південна околиця, і перш за все Варварина слобода, не вступала з ними в суперчки. Всевишньому, казали, видніше. Вихваляються затулинці чумацьким шляхом. До нього рукою подати і від нас. Зате через слободу пролягає битий торговий до Переволочної. З ранку до ночі не стихає на нім скрип коліс. Найгамірніше в Крисівській вулиці біля водопою. Пороспрягають чумаки і візники купецьких хур коней та волів і прямують до харчевні Шафороста. А якиї обід чи вечеря без мерзавчика чи кварти на гурт. Посилають через дорогу когось у шинок до Манька. Після смачної трапези, поки коні та воли жують сіно та овес, хто йде на ярмарковий майдан, хто у філію банку, торговий ряд, хлібну біржу чи ливарні майстерні запастись причандаллям до воза. Любителі раків та юшки прямують до плеса, де на вибір смакують їх прямо з вогню. У кого в дорозі сталась оказія з возом, розкувався кінь чи поламалось ярмо, завертали до місцевого коваля. Краще за норовливого діда Юлика ніхто не полагодить, якщо зумієш ладиком підійти. Чутки про Варварину слободу і гостинність варварівців, купці і чумаки розносили по всіх усюдах. Похвальний розголос про слобожан доконував затулинців. Вони не переставали носитися зі своєю Варварою, як дідько з писаною торбою. Слобожанам набридло слухати. Не чув, може, і були в них Варвара і хутір, казав мало не сторічний дід Тиміш, чому тоді село поділили не на хуторці, а сотні і нашу назвали першою. Не затулинські зайди і втікачі заснували Варварівку, переконував дід Юлик. Хваляться, що їня Варвара жила на порозі 1800-го. Подивилися б на мій самовар-чинш шведського короля моєму пращеру за та, що вправно підкував коней і полагодив колісницю. Сотничихиного чоловіка і відставних запорожців, які започаткували слободу, напевно знав гетьман Мазепа, коли тікав із Карлом XII з-під Полтави у Валахію. Чий би пес гарчав, а ваш мовчав, доконував затулинців дід Явтух. Втікачі ваші бояться писнути, аби пани не переловили. Через слобожан, усіх варварівців побоюється навіть цар-батюшка, піддобряється всілякими подачками, аби не вчинили непокори сусідні села. Спливли, ніби вода в море віки. Не лишилося й сліду від чумацького шляху, торгового тракту, найстарішої в окрузі церкви і ярмаркового майдану, де не раз сперечалися слобожани із затулинцями про Варвар. Від обох лишилася одна нава –Варварівка, як легенда і згадка про нащадків січовиків. Уміли предки захищати козацьку вольницю, любили землю, поважали рідний край".
Перша документальна згадка про слободу Варварівку зустрічаємо в метриці слободи Верблюжка за 1785 рік, де вказані перші жителі слободи Варварівка: Іван Одновол і його жінка Євдокія (1724-1785), їх сини - Кирило, Сила і Климентій, ? Логгін, Сава і Уляна Кобзаренки, Захожий, Задоя, в пізніших метриках - Іван Полтавець, Стефан Неплешко?.
Статус села Варварівка отримала з відкриттям церкви Різдва Пресвятої Богородиці у 1798 році. До 1798 року в архівних документах Варварівка фігурує, як слобода або державне поселення. Поселення засноване у 2-й половині XVIII ст. Точний рік заснування невідомий. Село було засноване козаками.
До 1798 року мешканці села відвідували церкви у сусідніх Верблюжці, Гурівці, Миколаївці (Водяному), Спасово, де церкви були побудовано раніше. Відповідно і записи про народження, одруження і смерть жителів Варварівки робились в метричних книгах церков вказаних сіл.
Станом на 1886 рік у селі Боківської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії мешкало 2995 осіб, налічувалось 543 дворових господарства, існували православна церква, школа та 2 лавки, відбувались базари по неділях.
Влітку 1905 року жителі Варварівки виступили з вимогою розподілу поміщицької землі. Розгромили маєток поміщика. Каральна експедиція придушила виступ, понад 20 учасників, було заарештовано.
Перша чверть 20 століття. Варварівка славилась тоді на всю округу. Мала філії банку, хлібної біржі, ливарного заводу; три найкращі школи, два найбільших в окрузі храми, парові млини, більше двох десятків вітряків. На велелюдні ярмарки купці привозили заморські товари. Уміли предки захищати козацьку вольницю, любили землю, поважали рідний край.
У лютому 1918 року село було захоплене військами РККА. Але жителі села брали участь у боротьбі за волю і свободу країни. Вже 12 травня 1920 року село стає центром формування Степової Дивізії на чолі з отаманом Костем Пестушко (відомий, як Кость Степовий-Блакитний). Колискою дивізії стали села Варварівка, Верблюжка, Гурівка, Водяне і Петрове. В них дивізія поповнилась 18 тис. бійців. Тимчасово, до кінця 1920 року, Правобережжя України було очищене від більшовиків.
З кінця 1920 р. почалась чорна смуга в історії села, яка триває до тепер - голод 20-х років, розкуркулення і колективізація, і як наслідок знищення або вигнання найкращих господарів, гоніння на церкву, голодомор 1933 року, коли цілі родини села вимирали, репресії 1937-38 р.р., 2 світова війна, голод 2-ї половини 40-х років, нелюдська робота на радгоспи за трудодні і величезне податкове навантаження на кожну трудову родину, знищення церкви, занепад культури і агровиробництва 90-х, занепад села в цілому.
500 жителів Варварівки билися проти фашистів під час другої світової війні, 63 з них відзначені нагородами.
У селі споруджено меморіал 223 односельцям, які загинули на фронтах встановлено 3 пам’ятники і обеліск на братських могилах 886 радянських воїнів-визволителів.
На території села розташовувалися центральні садиби колгоспів ім. Кірова і «Заповіт Ілліча», за якими було закріплено 10625 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 9173 га орної землі. Основний напрям господарства був — хліборобство і тваринництво. За успіхи в сільськогосподарському виробництві нагороджені орденами й медалями 22 жителі села, серед них орденом Леніна — голова колгоспу ім. Кірова Ю. М. Сатановський, механік колгоспу «Заповіт Ілліча» П. Я. Будюк, орденом Жовтневої Революції — комбайнер першого колгоспу М. І. Горинський.
У двох восьмирічних школах 25 вчителів навчали 247 дітей, була бібліотека з фондом 8,9 тис. книг, будинок культури на 300 місць, 3 клуби, З медичні пункти, 2 дитячі садки, майстерня побутового обслуговування, відділення зв’язку, 6 магазинів.

Нині у селі є загальноосвітня школа I-III ступенів, яка розташована за адресою: 28510, Долинський р-н, с. Варварівка, вул. Леніна,25; телефон 6-22-37.
В Варварівській школі створений музей під керівництвом учителя історії Шеремета Михайла Федоровича.
Також на базі школи працює Варварівський дошкільний навчальний заклад «Ромашка».
Діє бібліотека. Книжковий фонд бібліотеки сьогодні налічує 4020 примірників, обслуговує бібліотека 450 користувачів, видає їм з фондів бібліотеки близько 7300 примірників, краєзнавчих матеріалів.